933 дні без сонця

0

Той скупий на сонце й тепло  день 11 жовтня 2011 року ще й досі стоїть у мене перед очима. На Хрещатику, поблизу Печерського суду, вирує розбурхане, багатотисячне, многолике і многоголосе людське море. А в прилеглих вулицях і провулках, як чорні привиди, клубочаться безликі тіні. Спецпризначенці!  До того судного «Юлиного дня» ніхто  не підозрював,  скільки цієї хижої нечисті – «Беркутів», «Грифонів», «Барсів», «Леопардів», як мошкарі в дощове літо, розплодилося в Україні. Сотні міліцейських автобусів, на яких і злетілось-сповзлось до Києва це «звіро-птаство», запрудили центр столиці від Бессарабки аж до Європейської площі. За  номерами «це-ментовозів» можна вивчати географію України: Львів, Донецьк, Житомир, Хмельницький, Дніпропетровськ, Одеса.. Відчувалось майже фізично: на Київ, на Україну,  насуває чорна біда. Провісником її був «воронок», який  ще завидна «прилетів» із Лук’янівського СІЗО й угніздився під будівлею «печерного суду».

- Автозак?–  жахнулись люди .- Невже посміють «яничари» третю за впливовістю жінку планети (за версією журналу «Форбс») і «Людину року Центрально-Східної Європи», яку їй присудив економічний форум у Криниці Гурській, безневинно запроторити за грати?

Посміли!

Позбавити Тимошенко волі терміном на 7 років! – тремтячим голосом (у народі про такий  «тембр» кажуть: як у курокрада!) виніс на заході сонця свій вердикт «Пілат – Кіреєв».

Скажи хто у цю мить, що  старезний Дніпро-Славута змінив свій одвічний плин, і  від мосту Патона узяв «цоб-цабе» і поплив  у зворотному напрямку - на Валдай, це не викликало б таких  емоцій, як цей нахабний за своєю цинічністю, безсовісний і безсоромний вердикт.

-За що?

-Янучари!

-Юлі  - во-о-лю-ю! – Завирувало людське море.

Не забуду зойк однієї жіночки в терновій хустці, яка, почувши вирок українського «кривосуддя», аж за серце схопилася: «Що ж  тепер з нами буде?».

Дідусь, якому – літ і літ, у вицвілій, ще мабуть - повстанській мазепинці, у відповідь лиш скрушно зітхнув: «Репресії – повертаються! Знов будемо співати, як за комуняків: «Хто не був – той буде, Хто був – не забуде Той день, що провів у тюрмі!»…

«Сьогодні в Україні остаточно померло правосуддя» – пригадую реакцію Левка Лук`яненка.

Не день, не добу - 933 дні і ночі була «заживо похованою» вона у Качанівській колонії під Харковом. Без ковтка свіжого повітря. Без сонця. Під недремним оком наглядачів. Щоб доморощений тиран, шапкокрад і ґвалтівник із своєю межигірською камарильєю  міг спокійно «царствоваті і всєм владєті»!

За що?

А хоча б за те, що не змогла стерпіти  «пітьму Єгипетську», в яку, на порозі третього тисячоліття, занурили Україну своїми «віяльними» відключеннями  доморощені хапуни і скоробагатьки.  А тут такий «облом»: тендітна віце-прем`єрка із «Лесиною зачіскою», і, як виявилося - з Лесиною відчайдушністю, сказала тверде й рішуче – «Ні!»  їхнім оборудкам на енергоринку.  І не просто сказала, а повернула «досвітні вогні», вкрадені  енергопройдисвітами в обмін на свої огидні бартерні срібняки в галичан і слобожанців, донечан і волиняків, жителів Приазов`я і степової Таврії. Як таке стерпіти? Як пробачити таке «віроломство»?

Отут-то й знайшовся, як сокирка під лавочкою, печерський «Кірюха»! 

- Що найстрашніше було для вас у тюрмі? - запитав якось у «рекордсмена» по в’язничних термінах (33 роки тюрем за «інакомисліє»), політв’язня Миколи Кучика.

- Відчуття несправедливості, - відказав він - Це мучило більше всяких тортур...

Думаю, коли так, то не дев`ять, як у Данте, а дев`ятсот дев`ять пекельних мук довелось пережити їй, аж поки 14 квітня 2014 року Верховний Суд України в ході спільного засідання всіх палат, рішенням 42 суддів із 48, закрив так звану «справу Юлії Тимошенко». За відсутністю в її діях складу злочину! Що було очевидним для більшості українців від першого дня її судової Голгофи.

Та і за гратами Юля була найвільнішим громадянином світу, не лишень України. А нари? Вони здалися не менш  комфортними за кабмінівську розкладачку, до якої звикла леді Ю за два коротких, як спалах вогню, своїх прем`єрства. Коротких за часом, та не за теплом, який, в прямому і переносному значенні цього слова, відчули українці за кожен день її урядування.

Хочете пересвідчитись? Тоді вийдіть на будь-яку вулицю і, як пароль, скажіть два слова: «Юлина тисяча». У відгук на цей «пароль», мільйони стареньких, знедолених й ошуканих батьків наших – вкладників ще радянського «Ощадбанку» розкажуть вам, як упору прийшлася їм та виплата. І додадуть: «Як жаль, що лідеру «Батьківщини» не дали довести задумане до кінця!».

Вимовте - «Юлина швидка», і в поліській глибинці чи Олешкинських пісках, вдячні люди щиро розкажуть, як виручили їх не раз у нелегкий час  меткі і верткі австрійські «Опель-комбі».

Обмовтеся - «Юлині діти», і вам покажуть цілі вулиці щасливих родин, які за три неповні роки її другого пришестя на Грушевського, по двоє діток народили, ще й третє «запланували». Бо знали, вірили, навіть переконалися: Юлине слово - криця! Саме тому  виплати, запроваджені урядом Тимошенко - по 50 тисяч на першу дитину, 100 тисяч – другу і по 150 тисяч  на третю й наступні, зустріли в суспільстві на «ура!». Що й породило справжнісінький «бебі-бум» в Україні.

- Популізм! - ніби чую у відповідь від невмирущого «юлефоба».

- Гай-гай! Побільше б такого «популізму»! - гірко думаю, навідуючись вряди-годи на рідне моє Полісся – в село Яцулі. Над яким, замість звичних у цих краях лелек, давно вже кружляють ворони. Бо за десять останніх літ у ньому – жодного крику немовляти. Жодної ноти з маршу  «Мендельсона». Лише - похоронна  мідь духового оркестру.

Школа, і та – на ладан дихає. У переносному, поки що, Богу дякувати, сенсі. Бо десятирічка, в якій колись стіни дзвеніли від дитячих голосів, аж гуде. Від… вітру, що гуляє її класами і коридорами! Минулого першовересня,  із чотирьох сіл, аж  два першачки прийшло.

Зате стендові, облаштованому при вході в учбовий заклад – «Ними гордиться школа», позаздрила б будь-яка міська десятирічка. А все тому, що запроваджена за прем`єрства Тимошенко система ЗНО – зовнішнього незалежного оцінювання, розчистила від корупційної «корости» систему вступу до ВУЗів,  відкривши дорогу у «вищий світ» не одному нашому випускнику.

- Не знаю як де, а у нас Юлю Володимирівну за це  прозвали  всенародною мамою! -  зазначає директорка школи із нотками суму в голосі.

- А чому так нерадісно це кажете?- цікавлюся.

- Не допускають її до влади олігархи, от що біда! – скрушно зітхає співбесідниця. - Та хіба це чудасія? Дивно було, як би чорт до церкви йшов, а не тікав від неї! Так і тут. Бо Юля в прем`єрському кріслі для них, це як ладан для рогатого дідька! Занадто сала залила вона їм за шкіру. От і бісяться! І зі всіх олігархічних телеканалів брудом її поливають. І така вона, і – сяка! Що свідчить лише про одне: не забули і не пробачили їй ні «Криворіжсталі», забраної у зятя Кучми і проданого з публічного аукціону, ні усунутого з енергоринку Фірташа з його «Росукренерго», ні сотні, якщо не тисячі інших незаконних оборудок можновладних злодюг, лавочку яких, як у нас кажуть – прикрила Юля!

Подумав: так, не пробачили! І - не пробачать! Дарма! Як писав незабутній Тичина, «нехай собі як знають, божеволіють, конають. Нам – своє робить!».

Тож «зробімо», як тепер модно стало казати, їх - РАЗОМ!  Причому – раз і – НАЗАВЖДИ. Як? А дуже просто: проголосуймо за Юлю і її партію на парламентських виборах. І наш бюлетень стане тою маленькою осиновою шпичкою, яку прем`єр Тимошенко  перетворить у всеукраїнський «осиновий кілок». Який Тимошенко – очільник уряду, зажене у серце вітчизняних «ватних» і «вишиватних» олігархів. Котрі, немов ті  вампіри, десятиліттями п`ють і ніяк не нап`ються «живущої» крові.  З України. Її народу. Кожного з нас!

 Петро Воробей, письменник, 

м. Хмельницький

Поділитись